До 110-річчя з часу написання “Лісової пісні “Лесі Українки і до 150-річчя від дня народження поетеси
«Лісова пісня» (1911). Історія написання.
Найвищим мистецьким здобутком Лесі Українки є «Лісова пісня». Цей шедевр вона написала всього лише за три тижні в м. Кутаїсі (Кавказ). Леся дуже сумувала за Батьківщиною, крім того, знову загострилася її хвороба. Ідея створити «Лісову пісню» була навіяна спогадами дитинства.
Леся Українка в листі до матері писала: “Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую Мавку1 “в умі держала”, ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом із маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка”.
1 Мавка — лісова русалка, німфа.
Жанр твору. За жанром «Лісова пісня» — драма-феєрія (таке визначення твору дала сама Леся Українка).
Феєрія (з фр. feerie, від fee — фея, чарівниця) — театральна або циркова вистава з фантастично-казковим сюжетом, сценічними ефектами й трюками. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. елементи феєричності проникають у літературу, зокрема в драматургію. Виникає так звана драма-феєрія (драма-казка), для якої характерні: – виразне ліричне начало; – зіставлення природного й людського; – широке використання міфічних і фольклорних образів, фантастичних елементів тощо.
До вершинних творів цього жанру у світовій літературі належать «Затоплений дзвін» Г. Гауптмана, «Лісова пісня» Лесі Українки та «Синій птах» М. Метерлінка. Драма-феєрія стала набутком неоромантичної естетики.
«Лісова пісня» — нова жанрова форма, створена Лесею Українкою, це проблемна філософська драматична поема, де опоетизовано красу людських взаємин: потяг до щастя, незбагненну силу великого кохання.
Ідейно-тематичний зміст. В одному з листів Леся писала, що ця драма була створена на честь «волинських лісів». Ця місцевість дивовижно мальовнича, казкова й нині.
Разом із героями-людьми — Лукашем, його матір’ю, дядьком Левом і Килиною — у драмі діють також казкові істоти, якими народна фантазія заселила ліси й води, поля й гори. Про міфічних істот ми дізнаємося вже з «Прологу», у якому з’являються жителі лісового озера: Водяник, Русалка, Той, що греблі рве, Потерчата, а пізніше — Перелесник, Лісовик, Куць, Той, що в скалі сидить та ін. Усіх цих істот читач сприймає як представників природи, які протиставляються людині. Саме зіставлення світу людини та світу природи в їхніх гармонійних і дисгармонійних взаєминах — тема «Лісової пісні». Конфлікт, розвиток дії підпорядковані провідній ідеї — утвердженню думки, що світ урятує краса. Краса, яка виявляється у високій, світлій духовності людини, у її гармонії з природою, у жертовній любові й здатності прощати. Така краса очищає й відроджує людину та світ.
Композиція драми. Найхарактернішою композиційною особливістю «Лісової пісні» є органічне переплетення світу природи та світу людини. Драма складається з прологу й трьох дій, кожна з яких співвідноситься з різними порами року: із зародженням (весна), розвитком (літо) і згасанням (осінь) високого почуття кохання.
Сюжет розвивається стрімко. Дитина лісу Мавка, розбуджена голосом сопілки сільського парубка Лукаша, прокидається від зимового сну (зав’язка). Вони закохуються. Проте кохання Лукаша згодом в’яне, як і все в природі пізнього літа. Він не в змозі зробити вибір між вимріяним світом і буденщиною. Тоді й з’являється молодиця Килина — утілення бездуховності й обивательської обмеженості. Вона в усьому протистоїть Мавці — уособленню любові й краси (розвиток дії). Коли Лукаш зраджує кохану та сватає Килину, охоплена відчаєм Мавка втрачає бажання жити й добровільно погоджується покинути цей світ, зникнути «у підземеллі темного Марища» — Того, що в скалі сидить (передкульмінація).
У третій дії драми Лукаш стає вовкулакою1, але
Мавка жаліє коханого, прощає його й повертає йому людську подобу. Однак надто багато смутку довелося пережити Мавці — вона перетворюється на Вербу. Мати й Килина, які понад усе прагнуть багатства, постійно сваряться й бідніють. Розлючена Килина хоче зрубати Вербу-Мавку, але Перелесник (дух вогню) запалює Вербу, а з нею згоряє все господарство (кульмінація). Мати й Килина повертаються в село, а Лукаш залишається в зимовому лісі, де був щасливим з коханою, і поступово замерзає (розв’язка).
Вовкулака — за народними повір’ями, людина, яка обертається на вовка.
Леся Українка зазначала, що в «Лісовій пісні» і ремарки мають самостійне художнє, а не тільки «служебне» значення. Ремарки у творі об’ємні й поетичні, вони викликають в уяві читача відповідні пейзажі, на тлі яких розгортаються події, сприяють детальнішому розкриттю світу дійових осіб.
Глибокого психологізму образів авторка досягає за допомогою монологів. Скажімо, останній монолог Мавки хоч і сумний, проте оптимістичний, він сповіщає про невмирущість духовного й вічність краси: попіл із водою зростить нове дерево й «стане початком тоді мій кінець».
Стильові особливості. «Лісова пісня» за стилем — неоромантичний твір. У чому це виявляється? Уже сам жанр — драма-феєрія — передбачає поєднання реального та фантастичного, інтуїтивно-символічного, а також особливо потужний ліричний струмінь.
Конфлікт твору полягає в зіткненні духовно-піднесеного й матеріально-приземленого в душі героя (Лукаша).
У «Лісовій пісні» зіставляються два світи — гармонійно-досконалий (утілюється в панорамі одуховленої природи) і дисгармонійно-примітивний (утілюється в способі життя людського суспільства).
Драма наскрізь символічна, усі її персонажі й деталі є знаками певних духовних станів. Так, Перелесник і Той, що греблі рве символічно втілюють волю, молодість, чин; Водяник, навпаки, — старість і поміркованість. Столітній дуб на галявині біля Лукашевої хати — символ єдності людини й природи (світу духовного). Отож, зрізавши й продавши цей дуб, мати й Килина остаточно позбавляють себе можливості влитися в гармонію світу, тобто сягнути щастя. Дуже символічні центральні персонажі. Лукаш уособлює людину як таку (є архетипом людини). Власне, у драмі зосереджується увага передусім на дослідженні саме його психологічного світу. Дві грані його душі — духовна й матеріальна — утілюються у двох парах образів: досконалого дядька Лева й ще досконалішої Мавки; примітивної матері й ще примітивнішої Килини.
Одним із найдавніших фольклорних символів дівочої краси й кохання вважається зоря. Саме в такому значенні цей образ використовується в драмі. Ясної весняної ночі після першого поцілунку Лукаша Мавка скрикує: «Ох, зірка в серце впала», і в останньому видінні Лукаша Мавка «спалахує раптом давньою красою в зорянім вінці».
Зрада Лукаша й перші страждання Мавки припадають на пізнє літо й осінь. Через художній паралелізм у фольклорі опаданням листя восени підсилюється гіркота від розлуки.
Особливо багато фольклорної символіки у фіналі «Лісової пісні». Характерна для народних балад метаморфоза — перетворення дівчини на тополю — відбувається в сцені перевтілення заклятої Килиною Мавки у вербу «з сухим листом та плакучим гіллям»; гра Лукаша на сопілці, вирізаній із цієї ж верби; пожежа, під час якої мати з Килиною виносять «на клунках та мішках скулених Злиднів»; зустріч Лукаша з Долею.
Провідна ідея — утвердження необхідності гармонізовувати, одухотворювати світ людей — реалізується всіма засобами не тільки в змістовій, а й у формальній площині. Експресія, ритм, гармонія відчуваються в усьому — у зміні настрою дії відповідно до змін природи, у чергуванні персонажів реальних і фантастичних, у багатстві руху, світла, музики.
Як змінюється музика, так змінюється все навколо: береза шелестить кучерявим листом, весняні звуки озиваються в заквітчанім гаю, тьмяний зимовий день змінюється на ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою в зоряному вінку. Лукаш кидається до неї з покликом щастя.
Лукаш — зовсім молодий хлопець («в очах ще має щось дитяче» — читаємо в ремарці), він — людина, тому й по-людському розуміє любов як потаємне незбагненне почуття. А для Мавки, як і решти лісових створінь, це цілком природний стан. Проте її любов до Лукаша зовсім не подібна до легкодумних залицянь Перелесника, які вона знала до цього. Не подібна її любов і до почуття самого Лукаша.
Мавка, без сумніву, ідеалізований та сильний образ: на шляху до щастя її нічого не може зупинити, лісова красуня намагається наблизити дійсність до мрії. Вона без жалю покинула заради «людського хлопця» лісові хащі й могла б знайти з людьми спільну мову, якби вони були такими мудрими, як дядько Лев. Він знав ціну краси й гармонійного співіснування людини з природою, добре знав і те, що протиставити себе природі, знехтувати її закони — значить підрубати гілку, на якій сидиш. Таке ставлення до природи дядько Лев виховував й у свого небожа Лукаша. Він не встигає перейнятися дядьковою наукою: напровесні приходить із далекого села в ліс, а восени дядько Лев помирає. Господарство прибирає до своїх рук обмежена Лукашева мати, а згодом до неї приєднується й достойна її невістка.
Мавка ж принесла в Лукашеву хату не тільки красу («умаїла квітками попідвіконню»), з нею прийшла до лісової господи прихильність природи й достаток («Як вона глядить корів, то більш дають набілу»). Однак Лукаш не зміг відстояти своє кохання, не зміг «своїм життям до себе дорівнятись». Його перемогла сіра буденщина із захланною й обмеженою матір’ю. А зрада Лукаша почалася з того моменту, коли поріг його хати переступила Килина.
Леся Українка майстерно створила характери Килини й матері Лукаша. Це досить типові для того часу образи жінок, утомлених тяжкою працею по господарству. Лукашевій матері потрібна роботяща невістка, а не мрійлива Мавка, яка сприймає природу як живу істоту. Мати настільки душевно загрубіла, що не помічає навіть Мавчиної вроди, а згадує про її чесноти лише тоді, коли «лукава, як видра, хижа, наче рись» Килина демонструє свою справжню натуру. Для скаліченої духовно й обмеженої Килини чи не найбільший життєвий скарб — «корова турського заводу». Вона в житті так і не зазнала справжнього щастя, так і не збагнула, що не перемогла Мавки.
Філософською глибиною думки, красою поетичних образів «Лісова пісня» постала нарівні з такими творами світової класики, як «Сон літньої ночі» В. Шекспіра, «Пер Гюнт» Г. Ібсена. Не випадково М. Рильський назвав цю драму-феєрію «діамантовим вінцем Українки».
